Коли данси поет мовчить

Вибір ніколи не був лише цифрою

Я сидів за столом у Східному Лондоні, дощ крапав у вікно, наче код Морзе з старої НБА-трансляції. Заголовок гукав: «Грант Афсетх повідає — Дi倫-Хапер і 杰里迈亚-Ферс». Для багатього — дурниця. Але для мене? Це була колискова.

«Сперс» відмовилися від пропозиції — не через ціну. Але через те, що ці імена не належали їм. Вони були ехо батьків, що ніколи не говорили про мрiї своїх синiв у таблицях.

Код, що плаче блаком

Я запускаю Python-моделей, щоб передбачити ймовернiсть перемоги. Я використовую TensorFlow для карти траєкторiй кидань. Але минутою я зупинив оптимiзацiю точностi.

Замiсть я запитав: Що якщо «6-й вибiр» — це не мiсце в ростерi — а перший ім’я, що шепче мати з Лагоса до Оксфорда? Що якщо «18-й вибiр» — це тишня миж двома джазовими акордами у кафе Кембервелл о 2 годинi?

Алгоритм, що любить назад

Ми думаємо, що данси — холодна логика. Але вона пам’ята бльше, нiж статистика — вона пам’ята колискових, споганених наполовину.

Я не торгую виборами. Я сумлiю над ними. І коли нihто бльше не запитує чому… цифри все одно шепча назад. У синьому текстi на бiлом екранi, це не аналitiка — це поезия.